• Вход
    • Сон: Чорні та білі вовки, мої вовки.


    То був полудень іще одного дня мого життя. Ми їхали на батьківщину моєї матері, до мого давнього дому. Небо нависало важким сірим покривалом над нами, полем та лісом. Гори, здавалось, шкрябають його і роблять йому боляче. Машина їхала грунтовою дорогою, яка стрічкою із вінка, стелилась зораним полем.
    Почула крик орла, і глянула у ліву сторону - він кружляв над водою і кричав. Я попросила повернути к напрямку тимчасового дощового водоймища, і ми поїхали рілею. Машина заривалась у землю, наче ховаючись від чогось. Я вийшла і продовжувала шлях. Орел кружляв над водоймою і кричав. Я підняла голову і побачила проміння сонця , які рушниками долі чіплялись за землю, ніжно пестячи її своїми візерунками. Вони виблискувались сріблом у воді, чистій, наче сльоза. Я бачила у ній траву і каміння, бачила , як воно виграє на сонці, бачила поряд ліс, який простягся яром до самої рівнини та річки. Тінь від орла заступила світло сонця, і відлуння його крику відбилось від лісу, і понеслось полем. Я озирнулась - у машині замість людини ( прикро, що не пам'ятаю хто сидів за рулем) шкірився мені білими зубами чорний вовк. Він усміхався, і очі його наливались кров'ю, небо темніло над машиною від самого горизонту. Я вдихнула і напружилась, і тут , ледве розуміючи це, піднялась над землею.
    Мій політ був швидким, але я багато чого розгледіла, будучи у небі: летіла я над яблуневим садом, над забутими місцинами, над покинутими подвір'ями , та ще живими людьми.
    Пролітаючи над лісом, я бачила, як у кронах дерев шось твориться, і очі його дивляться на мене , на мізерну мене, що нахабно літає на ним... В очах потемніло, я видихнула і впала біля чийогось забору у багнюку. Осінь із своєю звичкою дощів та швирянням листя глузувала наді мною холодним вітром, що плутав моє волосся перед моїм лицем. Я силувалась підвестись. Вітер стих і дозволив слухати:
    - ... вовки вже багато кого з'їли. Де ті часи, коли харчувались тільки курми чи кролями...
    - А знаєш, вчора вони вбили Антоніну... нічого не залишилось, окрім розкиданого по подвір'ю шмаття та калюж крові на порозі , і краплин, що ведуть до саду і обриваються...
    - Потягли до лісу. Якщо потягли... - у моїх думках з'явились страшні образи пошматованих і розірваних тіл старих жінок... моя бабка.. вони можуть прийти і за нею..
    - Потрібно,щоб ... - вітер свистів у вухах - .. білі вовки... вони... - шматками складалась розмова у моїй голові, а вітер кидався словами у повітрі і сміявся між деревами. Я підвелась і навприсядки прокрадалась до воріт.Почула дзвін ланцюга і гавкіт, такий незвичний для собаки. Глянула, а там чорний вовк скалився на мене і саркастично усміхався. Я різко відскочила за забор. Жах розтікався жилами і вечірнім холодом. Потрібно прийти до дому, до дому бабусі. Попередити і впевнитись,що жива. Пролізла через напівгнилий забор і побігла городами до вулиці, де вона живе.
    Сутінки збирались над селом, наче глядачі на прем'єру. Часу було обмаль. Я чула поодиноке виття десь в далині, десь в селі. Чи то мені було так холодно, чи то мій страх пестив мене, та я щосили бігла вперед.
    Ось і будинок баби Тоні, я помайнула його на диво швидко.
    Перед мною мурована огорожа висотою метрів зо два, на її закінченню спіраллю скручені дроти, по яких , судячи із характерного дзижчання, йде електрика. Я розумію, що до дому мені не втрапити. Тут немає входу. Ніде у цьому заборі.
    Темрява повисла над селом. Виття все набалижалось, і кількість його ставала все більшою. Потрібно бігти у ліс, інакше мене загризуть. Побігла баби Толеним городом у напрямку лісу. Я вже бачу навіть їх очі метрів, пять-шість від мене, їх виття говорить,що варто готуватись померти. Озираюсь - їх кількість неймовірно велика і хмарою хлине на мене. Біжу далі в ліс. Сили потихеньку покидають мене, але вовків наче щось стримує , і я, окрилена туманною надією, біжу у глибінь лісу все далі і далі, дерева біжать зі мною, гілля б'є по обличчю не даючи заснути, я все біжу і біжу... перед очима підсвідомість малює їхні червоні очі,їхні вискалені зуби із яких стікає слина, хоча то не слина то - піна.
    - Скажені... - ледве мовивши падаю лицем у листя. Виття танцює наді мною із різних сторін, змінюючи інтонації, звучність і кількість.
    Щось стоїть наді мною. Я відчуваю його подих. Знаходжу сили, щоб підняти голову і глянути, та мене засліплює білим світлом. Я дивлюсь і не вірю тому, що бачу: білий вовк стоїть наді мною і спокійним поглядом дивиться на мене. Сльози котяться із очей , вовк із розумінням кліпає , піднімає голову і виє. Сріблим світлом у моє тіло вливається його виття, і знаходяться сили, щоб підвестись. Я озираюсь: навколо мене стадо чорних скажених вовків. Вони то підступають, вискакуючи один навпроти другого, то відходять із острахом і продовжують саркастично усміхатись скалячи свої потворні зуби. Виття скрипкою піднімає душу вгору, до нього приєднуються сотні інших, витонченіших, звучніших, досконаліших один одного.
    Білі вовки обступають мене колом і спокійно дивляться на чорне місиво сказу,що танцює у темному холодному осінньому лісі. Хтось із чорних не витримує і несеться до нас. Один із кола вправно прокусує йому шию, і той лопається, як порхавка у полі під ногами, тільки чорний порошок налякано і розгублено падає на землю. Далі ще один, і ще.. Білі творять менше на декілька метрів коло і плавно вливаються у чорний сказ, що лопається один за одним. Мені байдуже стало до битви , я озираюсь назад, щоб зрозуміти у якій частині лісу я знаходжусь - цікаво знати ж, де помреш. Миле скавуління і тертя об мої ноги відволікає мене від темних думок - білі вовченята труться об мене і перекидаються один об одного, я нагинаюсь,щоб погладити, але розумію,що не варто. Мою душу наповнює солодкий медовий спокій. Білий вовк підходить ближче і сідає навпроти. Вовченята мчать до неї і граються із її шерстью. Вона дивиться мені в очі. Її погляд ніжно препарує мене, вона бачить все: хто я, ким була і ким буду. Знову із розумінням кліпає.
    - А вони більше не повернуться? - вона кліпає мені у відповідь. - А ви... - слова плутаються у моєму горлі - .. будете нас обрегігати? - вона непорушно дивиться на мене. Втративши всяку надію, говорю:
    - А як мені вас знайти,якщо буде потреба? - вона кліпає, і підходить до мене. Торкнулась своїм мокрим носом моєї лівої долоні і у ній з'явилось середнього розміру совине пір'я білого кольору. На ньому символи, і прив'язані нитками два жолуді, і прозорий камінь. Вона відходить, і сідає навпроти. Її стая помалу відходить. У моїй голові говорить жіночий голос " Ти спочатку знайди себе, а тоді знайдеш тих, кого забажаєш". Ще якісь важливі слова були сказані, але я тут їх не хочу пам'ятати. Вона кліпнула і сказала у моїх голові " Прощавай" і пішла, озираючись на мене.
    Світло пробиралось у темний, зповнений туманом та осідлим чорним пилом, ліс." Я виграла цю битву хоча б тим,що знайшла частину себе." Ця моя думка повторювалась кілька разів, допоки я не вийшла з лісу. Чисте поле, повне засохлої трави, яку сонливо розчісував вітер. Сонце сходило, і обіймало помаранчевим промінням землю, я глянула у напрямку дому - там не було високої огорожі. Там все було, як колись, і мені навпроти йшла бабуся. Я відчувала її усмішку і радість за мене.
    Я йду до дому, я дихаю волею, я відчуваю крила за спиною, я відчуваю їх міць, але мені не хочеться летіти. Я вдома. На своїй рідній землі, у своєму світі, у собі.

    (3529)

    Сонник Чорні та білі вовки, мої вовки.
    Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
    Регистрация Вход

    Сонник Сонан
    А Б В Г Д Е Ж З И К Л М Н О
    П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я